Трансперсональна психологія:

історичний шлях та перспективи

(український погляд)

Лексема „психологія” означає вивчення психіки, наприклад, „психіка”, в тлумачному словнику Microsoft Thesaurus це – самість: атман, душа, дух; суб’єктивність. Еквіваленти цього слова мають стародавнє походження – вони з’явились приблизно за декілька тисячоліть до н.е. В 16 ст. у Німеччині слово псіхе було об’єднано зі словом логос, в результаті чого і з’явилась психологія – вивчення душі чи духу людини. Досі не встановлено, хто вперше вжив цей термін, чи Меланхтон, чи Фрейгіус або Гокленіус Гамбурзький. Проте до 1730-го його вже використовували в більш сучасному розуміннi Вольф в Німеччині, Хертлі в Англії, Бонне у Франції. Навіть тоді, відповідно до тлумачення в журналі New Princeton Review за 1888 р., термін все ще означав „вивчення псіхе або душі”. Одним з батьків сучасної психології вважають Г. Фехнера. Проте не будемо заглиблюватись у розвідки з історії цієї науки, а звернемо увагу на особливості її розвитку саме в українському контексті. Етимологічна розвідка була вміщена для того, щоб проілюструвати початкові пріоритети цієї науки і ознайомившись з репертуаром видань звернути увагу на внутрішню проблему цієї науки – дуалізм між функціональним матеріалізмом та феноменологією духу. Спробою подолати таку супечність з’явилась трансперсональна психологія.

На сучасному етапі становлення української психології стають очевидними наслідки історичних перешкод, яких зазнала ця галузь у взаємозв’язку із загальнонаціональним розвитком. Попри те, що протягом ХІХ – ХХ ст. велика кількість українських науковців займалась теоретико-практичним вдосконаленням знань у цій сфері, їхні здобутки залишаються у тіні не тільки для світової громадськості, але й для свого народу. Така ситуація продиктована несприятливими національно-політичними, історичними умовами, які штучно стримували еволюцію української державності. Стримувальні фактори на шляху мовного утвердження, що повністю не ліквідовані досі, спровокували нестачу термінологічного забезпечення різних галузей наук для вербалізування та систематизації знань.

Українська психологія, яка на сучасному етапі розвитку потребує формовування нової термінології. Термінотворчі процеси переважно відбуваються шляхом перекладу нових матеріалів з інших мов, оскільки з вище перелічених факторів стало очевидним чому саме українська психологія зараз поступається в розвитку. Це явище тимчасове, оскільки Україна інтегрується у світові процеси не тільки політично, економічно і культурно, але й науково. Створення видань з даної тематики допоможе популяризації і розвитку цієї галузі сформованих і перспективних знань.

У книзі Г. Ханта „О природе сознания”, „трансперсональна психологія” тлумачиться як дисципліна, що вивчає перетворення свідомості – в особливості, пов’язані з різними медитативними аспектами, як потенційних проявів пікових точок синтезу та інтеграції свідомості. Слово „transpersonal” на українську зазвичай не перекладається, хоча дослівний переклад цього слова „надособистісний”.

У статті Геннадія Бревде „Интегральная психология – специфика направления и подготовка специалистов” подано таке визначення: „Трансперсональная психология – направление, фокусирующее внимание на глубинных областях психики, процессах развития личности и динамики сознания, философски переосмысляющее и научно обосновывающее представления, опыт и психотехнологии мировых духовных традиций. Объект исследовательских и практических парадигм и проектов трансперсональной психологии – творческий, самосовершенствующийся, стремящийся к полной и адекватной реализации своих возможностей, человек.” Активний її розвиток припадає на 70-ті роки, спочатку в рамках гуманістичного підходу, а згодом як самостійний потік в психологічній науці.

Дисонанс у розвитку особистості в сучасному світі між екзистенційним контекстом та зовнішнім середовищем – свідчить про її неінтегрованість, присутню дисгармонію. Цілі і засоби такого індивіда змодельовані не полігранно. На відновлення балансу цілісності особистості в світі, що рівнозначно світу особистості, спрямовані теоретичні пошуки і практичні зусилля інтегральної психології.

Інтегральна (інтегративна) психологія – узагальнення в широкому і понятійному контексті розвитку трансперсональних підходів, принципів, ідей, розробок. (За визначенням Бревде Г.) Інтегральний – цілістний, той, що визнає цілісність базовим принципом діяльності. Інтегративний – синтезувальний, що наближає до єдності. Стосовно цілісності, як найефективнішого наукового підходу, життєвого кредо і, врешті решт, поняття. Цілий (з грец. „телеос”) і ціль (з грец. „телос”), як ми бачимо вони етимологічно пов’язані і з цього випливає безліч контекстів. Звертаючись до емпірики ми віднайдем не тільки етимологічний зв’язок між цілями, але і єдністю переживання цих цілей. Завершеність кожної дії дарує мить цілісності, але нетривалість цього стану не дозволяє перетворитись йому в сталу структуру – звідси і екзистенційна гонитва за цілісністю, яка можлива лише в процесі інтеграції. На гармонізацію і корегування цього процесу спрямовані практичні методи програм інтегрального розвитку з широким спектром різноманітних технік, що фокусують увагу на особистості як такій, а не на окремих її властивостях, проблемах. За допомогою цих технік здійснюють комплексний вплив на людину (тіло, свідомість, безсвідома психіка), в контексті її самореалізації в соціумі, не забуваючи і про над особистісні (духовні) сфери.

За останні 30 років значні здобутки в області математики, лазерної технології, голографії, квантово-релятивістської фізики, дослідженнях мозку зумовили відкриття нових принципів для сучасних досліджень свідомості. Ці принципи названі холономними, холографічними, холічтичними. Холономний підхід – фокусується не на механічних взаємодіях, а на хвильових паттернах будови матерії, представляє собою багатообіцяючий інструмент наукового пізнання природи всесвіту. Така думка належить провідному психологу зі світовим іменем С. Грофу (1993). У сучасної форми цього підходу є історичні аналоги і підгрунття в стародавній індійській і китайській філософії, в монадології німецького філософа і математика Готфріда Вільгельма Лейбніца. Він вважав, що кожна монада наділена здатністю представляти весь Всесвіт всередині себе, бути світом в мініатюрі. Видатний фізик-теоретик Девід Бом, автор фундаментальних текстів з теорії відносності, квантової механіки, в тому числі описує природу реальності і свідомості, як неподільне ціле, задіяне у безперервному процесі змін – “холо-русі” (holomovement).

На базі цього підходу працюють дослідники, психологи, психіатри і психотерапевти західної психології. Серед них Станіслав и Крістіна Гроф, Леонард Орр, Сандра Рей, Боб Мандел, Джим Леонард, Філ Лаут, Кен Уілбер та ін. Першим великим психологом, який зміг просунутись у своєму вивченні до більш глибинних трансперсональних рівнів свідомості, став учень Фрейда – Карл Густав Юнг. Він прийшов до висновку, що людське безсвідоме не обмежується тим змістом, який виникає в процесі творення індивідуальної історії. Щонайефективніше відображає унікальну здатність такого підходу до синтезу в рамках трансперсональних напрямів інтегральної психології запропонована Кеном Уілбером карта людської свідомості (1998). Вона демонструє можливість об’єднання різних методів психотерапії. Така позиція дозволяє прийняти і об’єднати основні положення трьох провідних її напрямів: ортодоксального, орієнтованого на рівень „его” (когнітивний біхевіоризм, его-психологія), гуманістичного (біоенергетика, гештальт-терапія та ін.), трансперсонального (психосинтез, юнгіанська психологія, містичні традиції).

Сьогодні спостерігається значне зацікавлення різноманітними школами і методиками націленими на роботу зі свідомістю. Таку тенденцію можна спостерігати і в Україні, подивившись хоча б на полички книжкових магазинів. Люди звертаються до дзен-буддизму, містицизму, юнгіанського аналізу, біоенергетики, трансактного аналізу, йоги, гештальт-терапії. Загальною рисою для усіх цих різнобічних шкіл є зміни в людській свідомості. як зазначає В. В. Козлов у статті „Этюды о трансперсональной парадигме психологи”, на цьому вся подібність і закінчується. Але коли уявити, що насправді ці підходи розглядають лише різні рівні людського „я”, як пропонує це К. Уілбер (1998), тоді вони не протирічать один одному.

Про українських трансперсонально орієнтованих психологів відомо мало в порівнянні з російською школою, з огляду на їх тимчасову нечисельність. Серед відомих у наукових колах особистостей варто згадати: Президента Української Трансперсональної Асоціації – Сергія Попроцького, ученицю С. Грофа Зою Мусатову, доктора медичних наук Ларису Попову, Л. Уманець та ін. Наші науковці зіткнулись з проблемою не тільки забезпечення матеріальної бази для розвитку цього напряму, але й з глибокою національною делемою – створювати російськомовні тексти інтернаціонального забарвлення чи все ж ускладнювати собі життя просуванням інтегральної психології в українську науку. Справа не тільки у витворенні нової термінології, але й можливості утвердитись в очах хоча б європейської наукової спільноти. Ще одним блок-постом є одна з особливостей українського менталітету – своєрідний “сезонний консерватизм”, що стає на заваді неупередженому ставленню до нового. Тому цей напрям поряд із широкими можливостями розвитку має такі ж широкі перешкоди. Також недоліком вже існуючої методології цього напряму є недостатня її розробленість, оскільки вище перелічені особистості є теоретиками, але не практиками.

Сподіваємось, що наша робота стане хоч невеликим внеском на еволюційному шляху, ще молодої української трансперсональної психології.

Лайма Прядко